Найдивніші війни історія людства. Сім найдивніших воєн. х літнє протистояння проти португальців

Скільки війн було в історії людства, ніхто не знає. Найчастіше говорять про 5 – 6 тисяч. Однак ця невизначеність не заважає історикам аналізувати військові конфлікти щодо знаходження «най-най-самих» воєн. Наприклад, семи найдивніших воєн, один із численних варіантів яких пропонується до вашої уваги.

1. Найкоротша війна

Найшвидше закінчилася, на думку більшості істориків, війна між Англією та Занзібаром. Не дивно, тому що вона тривала менше години. Війна між Сполученим королівством, найбільшою наприкінці 19 століття світовою імперією, та крихітним султанатом Занзібар на сході Африки почалася вранці 27 серпня 1896 року і закінчилася приблизно через 38 хвилин.

Безпосереднім приводом до збройного конфлікту стала смерть пробританськи налаштованого султана Хамада бен Тувайніі сходження на престол султана Халіда бен Баргаша, який англійців не влаштовував У Лондоні хотіли бачити на султанському троні Хамуда бен Мухаммеда. Згідно з договором між двома державами від 1886 року на престолі Занзібара мав сидіти правитель, затверджений британським консулом. Халід же став султаном в обхід цієї умови.

У Лондоні вважали це цілком достатнім приводом оголошення війни. Британський уряд висунув Халіду ультиматум. Британці вимагали, щоб він наказав військам скласти зброю і зрікся престолу. У відповідь султан забарикадувався разом із гвардією у султанському палаці.

Термін дії ультиматуму закінчився о 9.00 27 серпня. До цього часу британці зібрали біля входу в гавань Занзібара 3 крейсери та 2 канонерки зі 150 морськими піхотинцями та 900 занзибарцями на борту. О 9.02 вони почали обстрілювати палац. Пожежа, що спалахнула, вивів з ладу артилерію захисників палацу. Один із снарядів перебив держак прапора султана. Обстріл припинився о 9:40 після капітуляції Халіда. Занзібарці втратили приблизно 500 людей. У англійців легко поранено одного матроса.

2. 335-річна війна

Ця війна між Нідерландами та островами Сіллі, невеликим архіпелагом за 45 км від південно-західного узбережжя Британії, примітна не лише своєю тривалістю – св. трьох століть (1651-1986). За весь цей час не було не лише жодної жертви, а й не було зроблено жодного пострілу. Однак відсутність мирного договору, укладеного лише наприкінці минулого століття, дозволяє вважати її однією з найдовших воєн в історії людства.

За давністю років забулася навіть причина війни. Відомо лише, що вона пов'язана з подіями Другої громадянської війни в Англії.

1985 року Рой Дункан, історик і голова островів Сіллі, написав до посольства Голландії в Лондоні листа, в якому приголомшив голландських дипломатів найнеприємнішою звісткою. Виявляється, що архіпелаг вже понад три століття перебуває у стані війни з нідерландським королівством. У наступному роціголландський посол приїхав на острови і підписав мирний договір. Були війни про справжню цю. Наприклад, Арауканська війна між спочатку Іспанією, а потім Чилі, з одного боку, і рядом індіанських племен на чолі з племенем Мапуче, з іншого, тривала 345 років (1536-1881). Причому це була справжня війна, що супроводжувалася численними жертвами.

Однак найдовшою війною може вважатися... Третя пунічна війна (149-146 р. до н.е.). Карфаген був зруйнований вщент, і формально мирний договір підписаний так і не був. Мери Риму та Карфагена підписали його лише у 1985 році. Таким чином, Третя пунічна війна формально тривала 2131!

3. Свиняча війна

У цій дивній війні також брали участь англійці, тільки противниками їх були американці. Вона сталася в 1859 році і була викликана суперечками щодо кордону між Сполученими Штатами та Британською Північною Америкою (Канадою). Причиною конфлікту стали острови Сан-Хуан, розташовані між Ванкувером і материком.

Назву війна отримала через вбиту свиню. Американський фермер застрелив свиню, яка розоряла його город. Коли з'ясувалося, що вона належала ірландцю, співробітнику Hudson's Bay Company, він запропонував компенсацію у розмірі 10 доларів компенсації. Ірландець вимагав 100 доларів. Почалась війна.

Підвищена увага до бідної тварини пояснюється тим, що вона, на щастя, виявилася єдиною жертвою конфлікту.

4. Страусова війна

У листопаді 1932 року під тиском фермерів на заході континенту, в окрузі Кемпіон, яким не давали життя страуси ему, що розплодилися, міністерство оборони Австралії вирішило провести проти птахів військову операцію.

Те літо було довгим і дуже спекотним. Через брак їжі та води птахи справді поводилися досить агресивно. Командував бойовими діями проти страусів майор артилерії Джордж Мередіт. Його загін був озброєний двома кулеметами «Люїс» та приблизно 10 тис. патронами. Проте воювати з птахами, що розвивають швидкість до 50 км/год, виявилося нелегко. По-перше, вони рідко збиралися великими зграями, а по-друге, не підпускали людей. Стрілянина ж із вантажівок теж виявилася малоефективною.

За тиждень із приблизно 20 тис. птахів солдатам вдалося вбити лише кілька десятків. Майор Мередіт був так здивований спритністю та обережністю птахів, що порівняв їх із невловимими… зулусами.

Зрештою, міністр оборони Джордж Пірсоголосив про припинення бойових дій Отже формально Страусову війну Австралія програла.

5. П'яна війна

Після розпаду Радянського Союзу дві третини Молдови захотіли зміцнити зв'язки із західним сусідом – Румунією, а одна третина, розташована на схід від Дністра, виступала за збереження міцних зв'язків з Україною та Росією. Схід Молдови відокремився та утворив Придністровську республіку, невизнану міжнародною спільнотою.

Самі військові називали війну між Молдовою та Придністров'ям… П'яною війною. Справа в тому, що ночами її учасники організовували спільні пиятики, а вранці розходилися по своїх позиціях і знову починали стріляти один в одного.

6. Футбольна війна

Причиною цієї дивної війни, як випливає з назви, став футбольний матч. Війна тривала 100 годин. Звідси її друга назва – Стогодинна війна.

Звичайно, футбол був лише приводом у війні Сальвадора та Гондурасу. Головні причини мали політичний характер. Найгострішим виявився конфлікт через міграцію сальвадорців до Гондурасу.

Бойові дії розпочалися після заворушень, що сталися під час та після другого матчу відбіркового турніру до фіналу Чемпіонату світу 1970 року між збірними Сальвадора та Гондурасу.

14 липня 1969 року сальвадорці вторглися на територію Гондурасу. За посередництва Організації американських держав 20 липня було досягнуто згоди про припинення вогню. На початку серпня сальвадорські війська залишили територію Гондурасу.

До речі, на чемпіонат до Мексики поїхала збірна Сальвадора. Вона навіть не зуміла вийти із групи на першому етапі.

7. Війна, якою не мало бути

Причиною війни між Великобританією та Сполученими Штатами у 1812 році стали проблеми зі зв'язком. Англо-американська війна 1812 року або, як її ще називають, війна Медісона є не лише першою війною нової держави, а й, мабуть, найдивнішою в історії Сполучених Штатів. За два дні до оголошення війни британський уряд під керівництвом лорда Ліверпуля заявив про відміну законів, які заважали морській торгівлі між Америкою та Францією та викликали сильне невдоволення американців. Проте новини два століття тому подорожували через океан три тижні. Якби на початку 19 століття між Америкою та Європою існувало телеграфне повідомлення, то війни вдалося уникнути.

У мирному договорі, який закінчив англо-американську війну, її причини так і не було вирішено. До того ж, результат війни залишився незрозумілим, і обидві сторони претендували на перемогу. Мало того, відсутність телеграфу відіграла негативну роль не лише на її початку, а й наприкінці. У січні 1815 року стався останній бій війни, під Новим Орлеаном. Війна вже офіційно закінчилася, але новини про світ знову запізнилися.

З історії війн.

Зокрема, Кримська війна 1854 року була оголошена Росії королевою Вікторією від імені «Англії, Шотландії та міста Берік». А під час укладання миру кількома роками пізніше місто Берик згадати забули.

Тим самим було горде місто Берик перебував у стані війни з Росією (пізніше з СРСР) аж до 1965 року, тобто. 111 років. У 1965 році посол СРСР у Великій Британії та заходи міста Берік підписали нарешті мирний договір. Однак у правочинності договору є сумніви, оскільки заходів міста Берік не є повноважним правонаступником королеви Вікторії.

Конституція була написана в дусі такого екстремального егоїзму, що в 1953 вона удостоїлася уваги « Літературної газети», яка піддала її критиці. У відповідь 9 березня 1953 року князівство Зовнішня Бальдонія оголосило війну Радянському Союзу. Союзний князівству яхтклуб Армдейл вивів свій флот у відкрите море назустріч бойовій славі, яку він правда так і не набув, оскільки радянський уряд обмежився невеликою компанією в засобах масової інформації.

1970 року Рассел Арандел продав свою батьківщину Канаді за 1 долар. Конституція князівства Зовнішня Бальдонія досі зберігається у краєзнавчому музеї округу Ярмут.

У 1980 році влада США встановила на дорозі, що зв'язує острови Кі-Уест з рештою Флориди контрольний пост на предмет виявлення контрабанди наркотиків. Потроху контрольний пост виріс до справжнього контрольно-пропускного пункту митниці зі шлагбаумами, де догляду піддавалися всі машини поголовно, в обох напрямках. Зрештою заходів міста Кі-Уест вирішив, що США відокремилися від підвідомчої йому території та встановили нормальну прикордонну посаду. Тим самим він вирішив оголосити острови Кі-Уест незалежною республікою під назвою Республіка Раковини (Conch Republic), що він і зробив 23 квітня 1982 року. У рамках церемонії оголошення незалежності він заразом оголосив США війну, здійснивши акт нападу на військовослужбовця армії США. Власне, він узяв буханець хліба і шмякнув нею об одягнену в каску голову якогось морського піхотинця. Наступного дня заходи оголосили про капітуляцію Республіки і запросили 1 мільярд доларів гуманітарної допомоги для ліквідації наслідків війни.

Все це наводить на роздуми про роль алкоголю в воєнної історії. Скільки я знаю, ці події лягли в основу відомого свого часу анекдоту.

Нідерланди, які здобули незалежність у війні з Іспанією, підтримували всіх ворогів останньої і, зокрема, Англію. Голландцям було все одно, хто там в Англії править, аби ті перебували в конфлікті з Іспанією. Що, загалом, було так важко, враховуючи англо-іспанські відносини. Спочатку голландці мали справу з монархією, але коли трапилася революція і королю відрубали голову, республіканські Нідерланди стали на бік Кромвеля без жодних вагань. Острови Сіллі, що знаходяться біля західної кінцівки Корнуолла, були останнім притулком переможених роялістів. Вони були (і частково залишаються досі) приватним феодальним володінням, яке мало (і володіло досі) відомою автономією від Сполученого Королівства. Хоча революціонерам вдалося перемогти на суші, королівський флот у значній частині залишився в руках роялістів, сховавшись у бухтах островів Сіллі. Так що Кромвель звернувся за допомогою до голландців і ті в 1651 оголосили Островам Сіллі війну і влаштували морську блокаду, поки англійці готували десант, який змусив роялістів здатися. Голландці не зробили жодного пострілу.

Подальші події поховали епізод у вир забуття, поки в 1985 році запит одного ентузіаста в голландське посольство не розкрив факт, що війна все ще триває. Так що в 1986 році посол Нідерландів у Великій Британії здійснив приємну екскурсію на мальовничі острови Сіллі, в ході якої і був підписаний мирний договір, що завершив 335 річну війну.

24 червня 1969 року уряд Сальвадора, прислухавшись до голосу народу, оголосив мобілізацію армії з метою захистити національну гордість будь-якими засобами. Двома днями пізніше уряд Гондурасу, прагнучи відстояти спортивну честь своєї країни, зрозуміло зробив те саме. Трохи перефразовуючи Клаузівиця – війна як продовження спортивних змагань іншими засобами.

Після поразки у третьому матчі Гондурас вирішив, що з нього достатньо і перейшов від неорганізованого мордобою до регулярних військових дій.

Скільки саме життя це все коштувало, сказати важко. Безпосередні втрати у боях становили кілька тисяч (цифра вкрай неточна). Сюди треба додати загиблих безладно до і після військових дій. Але головне, в обох країнах зрештою це призвело до влади військові хунти, правління яких, а також наступні за їх падінням громадянські війнив обох країнах вилилися в незліченні жертви та страшну розруху господарства.

Минав час, змінювалися правителі, політичні суб'єкти, населення, культури та мови. Проте стан війни формально продовжував існувати. Поки, нарешті, в 1985 році Уго Ветері, мер Риму, і Чедлі Халебі, мер Карфагена, нині автономного району міста Туніс, не підписали мирний договір, що поклав формальний кінець найдовшій війні, що тривала 2100 років.

У відповідь Мексика заморозила виплату боргів за французькими кредитами. У свою чергу король Луї Філіп вважав себе зобов'язаним оголосити Мексиці війну і надіслати флот для блокади мексиканських портів на атлантичному узбережжі. Мексиканці почали здійснювати транспортні операції через порти незалежної на той час Республіки Техас, що призвело до конфлікту і з нею. З типовим ентузіазмом, який у разі бійки та скандалу досі перетворює глядачів на учасників, у купу-малу вже втрутилися США на стороні Франції, коли таки настало протверезіння. Блокаду було знято, Мексика продовжила виплату боргів, а кондитерська продовжила свою руйнівну для цукрового балансу діяльність.

Заковика, однак, полягала в тому, що в Агадирі випадково не було німецьких підданих. Але такі дрібниці не повинні заважати планам Генерального штабу! Після посилених пошуків у всьому Марокко знайшовся один єдиний німецько-підданий, на прізвище Вільберг, який працював інженером на шахті за три дні шляху від Агадіра. Інженеру була вислана телеграма, яка сповіщала, що він перебуває під загрозою, потребує захисту і тому має прибути до Агадира. Інженер вважав це дурним розіграшем і знадобилося ще 2 телеграми, перш ніж він все ж таки вирішив з'їздити і розібратися, в чому річ. Коли він прибув до Агадира, німецький канонерський човен вже три дні перебував посеред акваторії порту, захищаючи нещасного Вільберга від жахливих небезпек. Прибувши до міста, німецько-підданий виявив, що зв'язатися з крейсером, який його захищає, неможливо, оскільки той перебуває в стані бойової готовності і обіцяє стріляти в кожного, хто до нього наблизиться. Спочатку Вільберг просто бігав причалом, намагаючись привернути до себе увагу корабля, а коли це не допомогло, пішов до журналістів. І лише тоді, коли вся історія була опублікована і вся Європа сміялася, з Берліна прийшла радіограма, що один із людей на пристані це саме той, кого треба захищати. Єдиного німця в Марокко забрали на борт і відвезли до Німеччини державним коштом.

Американський комендант послав на мирний до того острів Сан-Хуан роту солдатів із наказом перешкодити видачі американського громадянина британській владі. Англійський губернатор у свою чергу послав 3 кораблі. Почалася військова ескалація і зрештою 450 військовослужбовців та 14 гармат армії США дивилися зі своїх укріплених позицій через приціли на британську ескадру з 5 кораблів із 2000 чоловік та 170 гармат на борту. Треба віддати належне, що саме солдати та офіцери, як в окопах, так і на палубах, порахували верхи ідіотизму віддавати свої життя за зжерлену сусідською свинею картоплю і щоразу відмовлялися виконувати накази відкрити вогонь. У більш високих інстанціях як у Британії, так і в Америці від дій місцевих кабінетних вояків жахнулися і наказали вступити на шлях дипломатії. Спочатку домовилися про спільну окупацію острова та обмеження військового контингенту по 100 осіб з кожного боку. Отже, на півночі острова розташувався британський табір, а на південному американському. Така патова ситуація тривала 12 років, поки американці та англійці, зневірившись знайти рішення самі, не вирішили звернутися до першого зустрічного. Першим зустрічним виявився німецький імператор Вільгельм 2, який вирішив, що острів має належати до Америки. Більше ніхто ніякої користі з цього не дістав. Свиня до цього часу вже давно була забита та з'їдена. І я дуже сумніваюся, що хоч один ірландець поділився б картоплею з німецьким імператором задарма.

Кажуть, зустріти жінку з порожніми відерами на нещастя. Ну не знаю. Зустріти солдата із порожнім відром ще гірше.

1325 року служив в італійському місті Болонья бравий кавалерист. Точніше, недостатньо бравий – одного прекрасного дня він вирішив залишити місце служби і вирушити до міста Модену (треба зауважити, на той час багато італійських міст були самостійними мікродержавами). Для того, щоб напувати коня, болонець прихопив із собою дерев'яне відро.

Через деякий час обурені співвітчизники дезертиру звернулися до моденців. Вони вимагали повернути… казенне дерев'яне відро. Жителі Модени ніяк не відреагували на абсурдне прохання, після чого Болонья відправила військо до сусідів, що зазналися.

Війна тривала 22 роки, втрати обох сторін складали сотні людей. У результаті злощасне відро Болоньї так і не повернуло – вона програла цей конфлікт.

В результаті шведські дипломати написали гнівного листа, поляки відповіли, слово за слово – почалася війна 1655–1660 рр., перемогу в якій святкувала Швеція.

З історії війн.

Берік-Апон-Твід це невелике місто на кордоні між Англією і Шотландією, на березі Північного Моря. Колись у середні віки він був важливим портом і яблуком розбрату між Англійським та Шотландським королівствами. Зрештою аргументи (як чисельної і технічної військової переваги) англійської сторони виявилися переконливішими і король Шотландії погодився передати Берик англійському королю, за умови проте, що місто стане частиною Англійського королівства. Тим самим Берік отримав унікальний статус автономії та окрему згадку як у титулатурі англійських королів, так і в офіційних міжнародних документах, що видавалися від імені Сполученого Королівства.
Зокрема, Кримська Війна 1854 року була оголошена Росії королевою Вікторією від імені «Англії, Шотландії та міста Берік». А під час укладання миру кількома роками пізніше місто Берик згадати забули.
Тим самим було горде місто Берик перебував у стані війни з Росією (пізніше з СРСР) аж до 1965 року, тобто. 111 років. У 1965 році посол СРСР у Великій Британії та заходи міста Берік підписали нарешті мирний договір. Однак у правочинності договору є сумніви, оскільки заходів міста Берік не є повноважним правонаступником королеви Вікторії.

1940 року один із менеджерів фірми Пепсі-Кола на ім'я Рассел Арандел купив за 750 доларів острів Бальд площею 1,5 га з групи Островів Таскет біля атлантичного берега Канади. Він назвав його князівством Зовнішня Бальдонія, видав конституцію та став главою нової держави. Громадянином міг стати кожен, хто за 50 доларів купив би ліцензію на риболовлю в територіальних водах князівства. До 1947 кількість підданих досягла 70 осіб.
Конституція була написана в дусі такого екстремального егоїзму, що в 1953 вона удостоїлася уваги «Літературної Газети», яка піддала її критиці. У відповідь 9 березня 1953 року князівство Зовнішня Бальдонія оголосило війну Радянському Союзу. Союзний князівству яхтклуб Армдейл вивів свій флот у відкрите море назустріч бойовій славі, яку він правда так і не набув, оскільки радянський уряд обмежився невеликою компанією в засобах масової інформації.
1970 року Рассел Арандел продав свою батьківщину Канаді за 1 долар. Конституція князівства Зовнішня Бальдонія досі зберігається у краєзнавчому музеї округу Ярмут.

У рамках відбіркового турніру чемпіонату світу з футболу 1970 року на кожному етапі передбачалося проводити 2 матчі, а якщо в кожному виграє інша команда, то призначатиме третій. В одному з етапів мала вирішитися подальша участь у турнірі Сальвадора чи Гондурасу. На карту було поставлено честь двох великих націй. Перший матч відбувся у столиці Гондурасу та Сальвадор програв. Настрій був такий, що одна з фанаток збірної Сальвадора (дивно, що тільки одна) публічно застрелилася з криком, що не може пережити такої ганьби своєї країни. У матчі-відповіді в Сальвадорі програли гондурасці, причиною чого, можливо, стали напади натовпу на збірну Гондурасу.
24 червня 1969 року уряд Сальвадора, прислухавшись до голосу народу, оголосив мобілізацію армії з метою захистити національну гордість будь-якими засобами. Двома днями пізніше уряд Гондурасу, прагнучи відстояти спортивну честь своєї країни, зрозуміло зробив те саме. Трохи перефразовуючи Клаузівиця – війна як продовження спортивних змагань іншими засобами.
Після поразки у третьому матчі Гондурас вирішив, що з нього достатньо і перейшов від неорганізованого мордобою до регулярних військових дій.
Скільки саме життя це все коштувало, сказати важко. Безпосередні втрати у боях становили кілька тисяч (цифра вкрай неточна). Сюди треба додати загиблих безладно до і після військових дій. Але головне, в обох країнах зрештою це призвело до влади військові хунти, правління яких, а також громадянські війни, що відбулися після їх падіння, в обох країнах вилилися в незліченні жертви і страшну розруху господарства.

3 Пунічна війна була офіційно оголошена у 149 році до нашої ери. Вона закінчилася штурмом, повним руйнуванням Карфагена і майже поголовним продажем у рабство тих, що залишилися живими. Тобто. мирний договір укладати не було з ким.
Минав час, змінювалися правителі, політичні суб'єкти, населення, культури та мови. Проте стан війни формально продовжував існувати. Поки, нарешті, в 1985 році Уго Ветері, мер Риму, і Чедлі Халебі, мер Карфагена, нині автономного району міста Туніс, не підписали мирний договір, що поклав формальний кінець найдовшій війні, що тривала 2100 років.

У 1838 році власник французької кондитерської в Мехіко на ім'я Ремонтель звернувся до короля Франції Луї Філіппа за захистом, тому що 10 роками раніше, в 1828, під час міських заворушень якісь негідники у військовій формі вломилися в його заклад і зжерли всі тістечка. Пам'ять про це вочевидь не давала французу спокою роками, доки він виготовляв торти на замовлення. Франція вимагала виплати компенсації за тістечка у розмірі 600 000 песо, суму, на яку можна було б залити вулиці історичної частини Мехіко заварним кремом.
У відповідь Мексика заморозила виплату боргів за французькими кредитами. У свою чергу король Луї Філіп вважав себе зобов'язаним оголосити Мексиці війну і надіслати флот для блокади мексиканських портів на атлантичному узбережжі. Мексиканці почали здійснювати транспортні операції через порти незалежної на той час Республіки Техас, що призвело до конфлікту і з нею. З типовим ентузіазмом, який у разі бійки та скандалу досі перетворює глядачів на учасників, у купу-малу вже втрутилися США на стороні Франції, коли таки настало протверезіння. Блокаду було знято, Мексика продовжила виплату боргів, а кондитерська продовжила свою руйнівну для цукрового балансу діяльність.

Ідея захисту своїх підданих на чужій території була з радістю підхоплена агресорами всіх мастей, але Німецької Імперії в 1911 вдалося довести її до абсурду. Як відомо, Німеччина, що спізнилася до поділу світу на колонії, пристрасно мріяла виправити становище і, зокрема, хотіла отримати марокканський порт Агадір, ворота до Африки ще з античних часів. Але в 1911 році вже не можна було просто приплисти, встромити хрест і оголосити все власністю німецької монархії. Потрібен був привід і захист підданих здавався найбільш підходящим, щоб послати крейсер, озброєний великокаліберними гарматами фірми Крупп.
Заковика, однак, полягала в тому, що в Агадирі випадково не було німецьких підданих. Але такі дрібниці не повинні заважати планам Генерального штабу! Після посилених пошуків у всьому Марокко знайшовся один єдиний німецько-підданий, на прізвище Вільберг, який працював інженером на шахті за три дні шляху від Агадіра. Інженеру була вислана телеграма, яка сповіщала, що він перебуває під загрозою, потребує захисту і тому має прибути до Агадира. Інженер вважав це дурним розіграшем і знадобилося ще 2 телеграми, перш ніж він все ж таки вирішив з'їздити і розібратися, в чому річ. Коли він прибув до Агадира, німецький канонерський човен вже три дні перебував посеред акваторії порту, захищаючи нещасного Вільберга від жахливих небезпек. Прибувши до міста, німецько-підданий виявив, що зв'язатися з крейсером, який його захищає, неможливо, оскільки той перебуває в стані бойової готовності і обіцяє стріляти в кожного, хто до нього наблизиться. Спочатку Вільберг просто бігав причалом, намагаючись привернути до себе увагу корабля, а коли це не допомогло, пішов до журналістів. І лише тоді, коли вся історія була опублікована і вся Європа сміялася, з Берліна прийшла радіограма, що один із людей на пристані це саме той, кого треба захищати. Єдиного німця в Марокко забрали на борт і відвезли до Німеччини державним коштом.

Коли США оголосили незалежність, Канади не було, а було нормальне володіння Британської Імперії. Договір, який визначав проходження кордону, як це часто буває у подібних випадках, допускав різночитання. Зокрема це стосувалося проток між островами в районі Ванкувера, де було не зрозуміло, кому належить невеликий острівець Сан-Хуан – США чи Великобританії. Це не заважало людям вирощувати на острові картоплю та розводити свиней. Не заважало, поки 15 червня 1859 свиня британського підданого ірландського походження в черговий раз не зжерла картоплю американського громадянина, теж ірландського походження. Британський ірландець запропонував у компенсацію розритих грядок із картоплею 10 доларів. Американський ірландець вимагає 100, на відповідь на що британський ірландець послав американського туди, куди святий Патрік свиней не ганяв. Чаша ірландського терпіння переповнилася. Британський ірландець вимагає від британської влади заарештувати американця, а американський ірландець вимагає захисту.
Американський комендант послав на мирний до того острів Сан-Хуан роту солдатів із наказом перешкодити видачі американського громадянина британській владі. Англійський губернатор у свою чергу послав 3 кораблі. Почалася військова ескалація і зрештою 450 військовослужбовців та 14 гармат армії США дивилися зі своїх укріплених позицій через приціли на британську ескадру з 5 кораблів із 2000 чоловік та 170 гармат на борту. Треба віддати належне, що саме солдати та офіцери, як в окопах, так і на палубах, порахували верхи ідіотизму віддавати свої життя за зжерлену сусідською свинею картоплю і щоразу відмовлялися виконувати накази відкрити вогонь. У більш високих інстанціях як у Британії, так і в Америці від дій місцевих кабінетних вояків жахнулися і наказали вступити на шлях дипломатії. Спочатку домовилися про спільну окупацію острова та обмеження військового контингенту по 100 осіб з кожного боку. Отже, на півночі острова розташувався британський табір, а на південному американському. Така патова ситуація тривала 12 років, поки американці та англійці, зневірившись знайти рішення самі, не вирішили звернутися до першого зустрічного. Першим зустрічним виявився німецький імператор Вільгельм 2, який вирішив, що острів має належати до Америки. Більше ніхто ніякої користі з цього не дістав. Свиня до цього часу вже давно була забита та з'їдена. І я дуже сумніваюся, що хоч один ірландець поділився б картоплею з німецьким імператором задарма.

Кажуть, зустріти жінку з порожніми відерами на нещастя. Ну не знаю. Зустріти солдата із порожнім відром ще гірше.
1325 року служив в італійському місті Болонья бравий кавалерист. Точніше, недостатньо бравий – одного прекрасного дня він вирішив залишити місце служби і вирушити до міста Модену (треба зауважити, на той час багато італійських міст були самостійними мікродержавами). Для того, щоб напувати коня, болонець прихопив із собою дерев'яне відро.
Через деякий час обурені співвітчизники дезертиру звернулися до моденців. Вони вимагали повернути… казенне дерев'яне відро. Жителі Модени ніяк не відреагували на абсурдне прохання, після чого Болонья відправила військо до сусідів, що зазналися.
Війна тривала 22 роки, втрати обох сторін складали сотні людей. У результаті злощасне відро Болоньї так і не повернуло – вона програла цей конфлікт.

У 1653 р. Швеція та Річ Посполита мали підписати угоду про дружбу та союз. Коли шведський король прочитав договір, його обурило, що після всіх його титулів слова «та інші» повторюються двічі, а після перерахування титулів польського короля тричі.
В результаті шведські дипломати написали гнівного листа, поляки відповіли, слово за слово – почалася війна 1655–1660 рр., перемогу в якій святкувала Швеція.

У 1930 році австралійський уряд, змучений скаргами фермерів на страусів, які здійснювали набіги на поля із зерновими, вирішив покінчити з проблемою раз і назавжди і послав на боротьбу зі страусами озброєних кулеметами солдатів. Репортажі австралійських газет на той час читаються як повідомлення з реального театру бойових дій – де й якого розміру загони страусів помічені, що вони мають намір зробити і які дії здійснюються. Операція в цілому проходила безуспішно, тому кількість військ постійно збільшувалася і розмах військових дій торкався все більших територій. Усього було здійснено 3 операції. Було витрачено величезну кількість коштів, спалено масу пального та вистрілено сотні тисяч набоїв. Все з напрочуд малими результатами. У перерахунку ці витрати вбивство одного страуса обходилося дорожче, ніж смерть солдата противника під час 2 світової війни. Жодні завдання військова операціязрештою не вирішила і жодних проблем не усунула. Набіги на поля продовжилися, як ні в чому не бувало, поголів'я страусів помітно не змінилося. На загальну думку, включаючи думку членів австралійського уряду, війну виграли страуси.

Колонізація Золотого Берега (нині Гана) Англією протікала як і в інших місцях, без особливих проблем. Був вигнаний якийсь там король якихось там Ашанті і англійці стали розташовуватися як у себе вдома. Поки генерал губернатор не дізнався, що ашанті має ні багато ні мало як золотий трон, символ влади. І висловив бажання на цей стілець сісти. Що тут почалося, описувати надто довго. Народ ашанті повстав майже поголовно. Знадобилася посилка додаткових військ, щоб придушити його. Але умовою здачі стало, що жодна біла дупа не торкнеться священного стільця. Договір дотримується і донині.

Це була кровопролитна війна, яка тривала три роки в середньовічному Китаї і вбила 15 тисяч солдатів і офіцерів. Приводом цієї бійні став необдуманий вчинок китайського аристократа. Він так захопився суперечкою з іншим аристократом, що не помітив, як смикнув його за бороду. А це в Китаї – найгірша образа!

500-річна «черепахова» війна Кажуть, почалася вона через те, що один із закордонних гостей ассірійського царя, не спромігся підняти викинутий нетверезою царицею інкрустований черепаховий гребінь.

4-річне протистояння проти португальців Протягом 4-х років британці та іспанці протистояли проти португальців. «Яблуком розбрату» виявився невеликий острівець із фортецею, яку відчайдушно захищали англійці. А португальці, не здогадуючись про реальний розмір острова (він був якраз розміром з обложену фортецю, просто масштаб на карті був неправильно нанесений), цілих чотири роки намагалися завоювати цей клаптик землі!
(Додавання)
Незвичайні історії на війнах:

У січні 1795 року французька революційна армія (French Revolutionary Army) наступала на Республіку Сполучених провінцій (нині Нідерланди), коли холодна погода призвела до однієї з найдивніших битв тієї епохи. Йохан Віллем де Вінтер (Johan Willem de Winter) був відправлений з групою французьких гусар, щоб захопити опорний пункт Ден Хелдер і не допустити, щоб якісь голландські кораблі змогли спливти під захист своїх британських союзників. Коли генерал прибув на місце, він виявив, що нідерландський флот, який стояв на якорі в Ден Хелдер, застряг у товстому шарі льоду. Мовчки наблизившись до флоту, крокуючи льодом, гусари змогли оточити кораблі і змусити нідерландських моряків здатися. Це був єдиний випадок в історії воєн, коли флот був захоплений кавалерійською атакою.

Восени 334 року до нашої ери Олександр Македонський був змушений призупинити наступ, під час якого він намагався відбити Галікарнас (Halicarnassus) (сучасний Бодрум) у персів. Захисники міста були добре озброєні та стіни міста були побудовані так, щоб витримати атаку за допомогою нового на той момент винаходу – катапульти. Ця довга і важка облога призвела до того, що багато чоловіків в армії Олександра нудьгували, у тому числі два гопліти з бригади Пердікка (Perdiccas). Ці двоє були сусідами намету, а це означало, що вони часто обмінювалися розповідями про свої подвиги. Одного дня, будучи п'яними, ці двоє побилися з приводу того, хто сміливіший. Зрештою вони зійшлися на тому, що для врегулювання суперечки вони нападуть на стіни Галікарнаса поодинці.

Солдати, що захищали місто, бачачи, що наближаються лише двоє чоловіків, покинули стіни та кинулися до пари. За словами очевидців, ці двоє вбили величезну кількість нападників, перш ніж їх оточили та вбили. Проте солдати з обох боків побачили цей бій і кинулися на допомогу, що призвело до повномасштабної битви. Під час нападу, започаткованого двома п'яними чоловіками, захисники стін, які не встигли озброїтися належним чином, були кілька разів майже захоплені силами атакуючих. Якби всі сили Олександра були кинуті в атаку, місто швидше за все впало завдяки двом п'яним хлопцям, які намагалися довести один одному свою хоробрість.

У травні 1943 року Рону Хаббарду (Ron Hubbard), командиру судна-мисливця за підводними човнами PC-815 і майбутньому засновнику Церкви Саєнтології, було наказано відвезти свій корабель з Портленда до Сан-Дієго. 19 травня о 3:40 ранку Хаббард виявив на своєму сонарі те, що він вважав японським підводним човном. О 9:06 ранку були покликані два американські дирижаблі, щоб допомогти з пошуком. До півночі 21 травня вже був покликаний невеликий флот, щоб допомогти Хаббарду в полюванні за невловимим ворогом, у тому числі два крейсери і два катери берегової охорони. Кораблі випустили понад 100 глибинних бомб. Після бою тривалістю 68 годин, без найменших ознак нанесення шкоди ворогові і навіть без будь-якого руху ворога, Хаббарда було відкликано. Згідно з звітом, в якому інші командири суден, що брали участь в інциденті, свідчили, Хаббард провів 68-годинну морську битву проти добре відомого і чітко зазначеного магнітного родовища на морському дні. Хаббард майже викликав дипломатичний інцидент, бомбардувавши мексиканську територію.

Луцій Ліціній Лукулл (Lucullus), політик Римської республіки, був головним воєначальником під час Третьої Мітридатової війни (Third Mithridatic War), яка мала місце між 76 та 63 роками до нашої ери. В надії напасти на Понтійське царство (Kingdom of Pontus), доки його армія була на місці, щоб його захистити, Лукулл був дуже здивований, коли його армію вторгнення зустрів сам Мітрідат VI Євпатор (King Mithridates of Pontus). Коли дві армії були на межі того, щоб схопитися в битві одна з одною, в небі зненацька з'явилася «вогненна куля» метеорит. Литою предмет врізався в землю якраз між двома військами. За повідомленнями, залишеними обома сторонами, обидві армії пішли з поля бою, боячись гніву своїх богів. Таким чином, гість не з цього світу вперше переміг у людській битві. Лукуллу врешті-решт вдалося завоювати Понтійське царство, проте через те, що йому не вдалося захопити Вірменію, Сенат зняв його з посади командира.

Інцидент на мосту Марко Поло (Лугоуцяо) (Marco Polo Bridge Incident) стався 7 липня та тривав до 9 липня 1937 року. Міст, розташований у Пекіні, знаходився прямо на кордоні між Японською імперією та Китаєм. Так як це був період великої напруги між державами, буферна зона була зайнята як японськими, і китайськими військами. Після незапланованих нічних маневрів японців у ніч на 7-е, трапилася коротка стрілянина. Після того, як вогонь припинився, солдат Шимура Кікужиро (Shimura Kikujiro) з японської армії не повернувся на свою посаду.

Після того, як китайці дозволили провести пошук Кікужиро, японці підозрюючи, що солдата захопили в полон і шукали будь-який привід для початку бою, напали на китайські позиції в ранні години ранку 8 липня. Обидві сторони зазнали численних жертв. Ця битва зрештою призвела до другої Японо-китайської війни (Second Sino-Japanese War), яка в свою чергу злилася з Другою світовою війною. Солдат Шимура повернувся на свою посаду трохи пізніше того ж дня, відкинувши заяви, що він був у полоні, і сказавши, що він загубився після того, як сходив до туалету на віддаленій ділянці.

Зі справедливості до Рона Хаббарда варто відзначити, що у легендарного британського флоту траплялися ще безглуздіші катастрофи на морі. Лінкор Вікторія (HMS Victoria) Королівського флотурозпочав службу у 1888 році і мав стати флагманом Середземноморського флоту. Військові кораблі, які коштували по 2146770 доларів, не були тим, чим Великобританія могла з легкістю пожертвувати. Незважаючи на це, вони все ж таки зуміли потопити його, навіть без допомоги противника. 22 червня 1893 року віце-адмірал сер Джордж Тріон (Sir George Tryon) та 10 військових кораблів Середземноморського флоту прямували в море. Кораблі були поділені на два ряди і знаходилися на відстані лише 1 000 метрів один від одного. Проте віце-адмірал вирішив спробувати щось абсолютно абсурдне.

Бажаючи влаштувати шоу, він наказав двом провідним судам розвернутися на 180 градусів один до одного, а потім продовжувати плисти вперед до порту, і решта колони мала повторити цей маневр. Відстань між кораблями була набагато меншою, ніж радіус повороту будь-якого лінкора, що Тріон не зумів прорахувати у своєму бажанні влаштувати синхронізоване плавання суден. Два шалено дорогі лінкори зіткнулися, що призвело до потоплення Вікторії, яка знаходилася на службі всього п'ять років, і до серйозних пошкоджень Кемпердауна (HMS Camperdown). В ході інциденту загинуло більше половини команди Вікторії. Замість того, щоб зустрітися віч-на-віч з наслідками скоєного і отримати досить великий рахунок, Тріон вирішив піти на дно разом з кораблем.

РП згадує найнезвичайніші збройні конфлікти в історії людства

ВКонтакті

Однокласники

Олександр Свистунов

Акція протесту в Рейк'явіку під час однієї з Тріскових воєн. AP Photo, 1973. Джерело: AP

Історія знає приклади воєн та конфліктів, яким сучасниками та нащадками були дані незвичайні, а в деяких випадках і досить поетичні назви. Переважна більшість людей напевно чули про Війну Червоної та Білої троянди в середньовічній Англії. Багатьом відома Дивна війна - пасивна поведінка Великобританії та Франції у 1939-1940 роках, коли вони хоч і оголосили війну Гітлеру у відповідь на вторгнення вермахту до Польщі, але тривалий час від будь-яких дій утримувалися, фактично добровільно віддавши нацистам ініціативу. І вже напевно всі знають, що являла собою холодну війну - непряме протистояння між країнами - учасницями Варшавського договору і блоком НАТО, що тривало майже всю другу половину XX століття.

Але були в історії інші конфлікти, не такі великі за масштабами і не з такими значними наслідками, але не менш примітні своїми незвичайними назвами. Деякі з цих воєн не забрали жодної людського життя, Інші ж, навпаки, були кривавими. Одні почалися через дрібниці, в інших курйозний випадок був лише приводом для початку протистояння, що давно назрівало, а треті отримали непристойну назву з інших, суб'єктивних причин.

Війна дубового відра також відома як Війна через відра

У Середні віки Італія являла собою «клаптеве оделяло» з безлічі незалежних держав і міст, які утворювали союзи для війни один з одним. Не були винятком і міста Модена та Болонья на півночі країни. Їхня ворожнеча була обумовлена ще й тим, що вони підтримували різні політичні сили, що борються за вплив в Італії. Цими силами були так звані гвельфи - прихильники папи римського та гібелліни, які підтримували імператорів Священної Римської імперії. У Модені панували думки гібеллінів, тоді як Болонья була містом гвельфів. Так і стояли недобрими сусідами ці два славні міста протягом десятиліть, і невідомо, скільки б ще простояли у стані такої прихованої ворожнечі, якби в 1325 не відбувся комічний інцидент, що спричинив, проте, війну тривалістю 22 роки.

Дубове відро у вежі при соборі Дуомо. Джерело: wikitravel.org

Якось один солдат із гарнізону Болоньї вирішив поміняти «роботодавця» і дезертував у Модену разом із конем та озброєнням. Для того, щоб напувати коня в дорозі, він прихопив із собою міцне дубове відро від колодязя на міській площі.

Чи були городяни Болоньї так розлючені цією провиною чи крадіжка казенного відра послужила лише приводом для того, щоб розв'язати війну проти ненависних сусідів, зараз уже важко сказати. Але факт залишається фактом - коли городяни та влада Модени очікувано проігнорували безглузде прохання делегації з Болоньї повернути відро, болонці офіційно оголосили війну.

Єдиною битвою тієї війни була битва при Запполіно в листопаді того ж 1325 року, де моденці розбили сили болонців, що наступають на них, і ті були змушені забратися геть без слави і без відра. Саме дубове відро, до речі, і досі зберігається у Модені як реліквія.

Дубинна війна

Саме таку назву отримало селянське повстання у Фінляндії, яке розгорілося наприкінці XVI століття. На той час Фінляндія входила до складу Шведського королівства, тому всі тяготи російсько-шведської війни 1596-1597 років лягли повною мірою і на неї. Країна була розорена і знекровлена рекрутськими наборами, також ситуація посилювалася внутрішньою кризою в царстві - різні дворянські угруповання вели боротьбу за владу між собою і з правителем держави герцогом Карлом.

Зброя та одяг Яакко Ілккі у музеї Ilmajoen. Фото: Jari Laurila

У умовах замордоване фінське селянство підняло у листопаді 1596 року заколот проти шведських аристократів і адміністрації. На чолі повстання став Яакко Ілкка. Більшість селян не були навчені військовому мистецтву, до того ж нормальні обладунки та мечі були недозволеною розкішшю для бідняків, тому озброювалися тим, що було під рукою. Найбільш поширеним видом зброї серед повсталих були кийки, що й згодом дало назву конфлікту. Спочатку воїнству Ілккі супроводжував успіх - нестримною хвилею вони прокотилися багатими маєтками та містами у Фінляндії, вбиваючи дворян і збирачів податків. Однак через слабку організацію, низьку дисципліну та відсутність виучки це військо не могло на рівних боротися з королівською армією у відкритому полі і, як наслідок, було розбите намісником провінції Класом Флемінгом вже в грудні того ж року. Сам Ілкка був спійманий і страчений. Проте Дубинна війна зайняла своє місце й у історії Фінляндії, й у місцевому фольклорі. Це був найбільший селянський виступ історії країни.

Війна женців

Під цією назвою відома війна між областю Каталонія та Іспанією у 1640-1652 роках, у ході якої на нетривалий час було відновлено незалежність провінції.

Сам народний виступ було обумовлено низкою причин - всесильний лідер короля граф-герцог Оліварес планував відібрати у каталонців низку свобод, дарованих ним раніше іспанською короною. На додачу до цього, в провінції постійно розташовувалися іноземні найманці королівської армії, які докучали місцевим жителям Останньою краплеюстав масовий паркан каталонських юнаків і чоловіків в армію - Іспанія на той час брала активну участь у Тридцятилітній війні, і їй постійно були потрібні підкріплення на фронті.

У відповідь на тиранію Мадрида в 1640 в Каталонії спалахнув заколот - загонами селян, званих сегадорами («женцями») була взята Барселона. Іспанська адміністрація розбіглася, віце-король провінції був убитий.

Розуміючи, що одним проти короля не вистояти, представники каталонської аристократії, котрі взяли він командування силами повсталих, звернулися до свого природному союзнику - французькому королю Людовіку XIII, який у Тридцятилітній війні був противником Іспанії і активно з нею воював. Французи одразу збагнули, що такими подарунками долі не розкидаються, і спішно уклали з повсталими союз. Наприкінці 1640 року у провінцію увійшли французькі війська, а Людовік XIII проголошено місцевою знатю графом Барселонським.

Завдяки підтримці Франції провінція майже дванадцять років успішно відбивалася від іспанців, але згодом стан постійної війни почав обтяжувати місцеве населення і завдавати Каталонії великих збитків. На цьому і зіграв іспанський король, який у 1651 році взяв в облогу Барселону і став примушувати каталонців до покори. У Франції в цей час панувала придворна смута, і Парижу було не до іспанських справ, тому каталонці, бачачи безвихідь свого становища, погодилися укласти з Іспанією мир за умови, що вони обіцяють певні вільності.

Війна за вухо Дженкінса

Дивно, але конфлікт, який отримав подібну назву, був не містечковим з'ясуванням відносин, а серйозним протистоянням, що в результаті вилився в одну з найбільших війн XVIII століття - війну за Австрійську спадщину.

До середини XVIII століттяу басейні Карибського моря назрів прямий конфлікт інтересів Іспанії та Англії. Мадрид відчайдушно продовжував чіплятися за залишки колишньої колоніальної могутності, але управляти розрізненими заморськими володіннями щороку ставало дедалі складніше. Багато в чому це зумовлювалося посиленням активності Англії, яка стрімко набувала статусу володарки морів, вже потіснивши з п'єдесталу Голландію і активно видавлюючи на другі ролі Францію. Іспанія ж, хоч і вийшла з цієї гонки вже досить давно, ревно ставилася до своїх позицій у Карибському архіпелазі, де пролягали найважливіші торгові шляхи, які приносили тому, хто їх контролює, нечувані доходи.

Іспанія, яка не мала власного торгового флоту, традиційно наймала французькі торгові судна для перевезення своїх вантажів. У той самий час посилення позицій Англії регіоні негативно відбивалося на прибутках іспанської корони. У Лондоні не будували планів витіснення іспанців з колоній - роль Іспанії як посередника з транзиту товарів з Нового світу до Європи влаштовувала всіх. Проблема в тому, що цим двом силам було досить складно без взаємних утисків уживатися в басейні Карибського моря. Іспанців дратувала нахабство англійських купців, які торгували понад затверджений річний ліміт, та й до того ж масово возили контрабанду, що означало збитки для іспанської скарбниці в сотні тисяч песо. Дійшло до того, хто король Іспанії заснував корпус так званої охорони узбережжя, яка являла собою наймані кораблі, що займаються виловом та ліквідацією контрабандистів. По суті, це були капери на службі іспанської корони. Англійці неодноразово виражали обурення діями гвардакостас («охорони узбережжя»), які захоплювали та грабували їхні торгові кораблі, але до певного моменту сторонам вдавалося балансувати на межі між війною та миром.

Інцидент, що дав початок конфлікту, стався з англійським купцем Робертом Дженкінсом, чий корабель перехопили іспанський капер «Ізабелла», який відконвіював англійців у порт Гавана для перевірки. Під час огляду судна іспанці поводилися зухвало, і коли англієць спробував обуритися, іспанський капітан звелів поставити купця навколішки і відрізав йому вухо, додавши: «Те саме трапиться і з ним (королем), якщо його буде спіймано на контрабанді». Дженкінс, прийшовши до тями після такого, тут же поспішив додому в Англію, прихопивши з собою заспиртоване в банку вухо - він ще сім років скрізь возив його з собою, сподіваючись знайти доктора, який зміг би йому його пришити назад. Прибувши до Лондона, Дженкінс спочатку написав скаргу на ім'я короля, а коли це не мало особливого ефекту, він особисто з'явився на засідання парламенту, де в полум'яній промові розповів про те, що сталося, пред'явивши свій шрам і заспиртоване вухо як доказ. Парламентарі розлютилися, вважаючи, що в особі Дженкінса були ображені і вони самі, і король, і Англія. Прем'єр-міністру Волполлу нічого не залишалося, як підкоритися бажанню більшості - 23 жовтня 1739 Англія оголосила Іспанії війну.

Протистояння між двома державами, яке почалося як колоніальна війна, незабаром переросло у загальноєвропейський конфлікт, відомий як Війна за Австрійську спадщину, але це була інша історія.

Картопляна війна, також відома як Війна за Баварську спадщину та Війна сливового базару

Причиною війни було домагання Австрії ряд земель, що відійшли разом із Баварією курфюрсту Пфальца у роки XVIII століття. Баварський дім припинився, і за умовами Павійського договору 1329, що розділив династію Віттельсбахів на Пфальцьку та Баварську гілки, все відходило Карлу Теодору Пфальцкому. Проте австрійський імператор Йосип II затіяв складну інтригу з метою привласнити собі частину найбагатшої Баварії. Він зумів переконати апатичного та бездітного Карла Теодора поступитися йому Нижньою Баварією та Верхнім Пфальцем, після чого тут же ввів туди свої війська взимку 1778 року.

Однак з таким розкладом була рішуче не згодна Пруссія, де правив старий, але все ще не втратив колишню твердість і полководницького таланту Фрідріх II. Пруссія та Австрія давно змагалися за місце гегемона всередині Священної Римської імперії, тому будь-яке посилення Відня було загрозою Берліну. Фрідріх спритно знайшов формальний привід для війни, змовившись із Карлом Цвейбрюккенським, представником іншої лінії Пфальцьких Віттельсбахів, який сам мав види на курфюрство після смерті бездітного Карла Теодора. Безумовно, у вчинку останнього Карл Цвейбрюккенський вбачав розбазарювання земель, які в майбутньому мали належати йому, тому відразу заявив про загрозу Пфальцькому будинку і звернувся за допомогою до «старого друга» Фрідріха Прусського.

Фрідріх II Великий. Портрет роботи художника Антона Графа, 1736

Самі бойові діїправда, більше нагадували гру в кішки-мишки і не були багатими на великі зіткнення. Австрійці надто побоювалися грізного Фрідріха, що бив їх у прах у Семирічну війну, і намагалися діяти обережно. Сам же прусський король відступав під натиском віку, вже не виявляючи світові тієї кипучої енергії, польоту стратегічної думки та військового генія, яким у колишні роки не раз викликав трепет і захоплення всю Європу. Армії марширували, вичікували, вишукували зручну можливість для раптового нападу, а шляхом з'їдали всі запаси, які мали баварські селяни. Це і дало війні назви, пов'язані з картоплею та сливою - солдати обох армій активніше та успішніше боролися зі їстівною, ніж одна з одною.

Нарешті, 13 травня 1779 року за посередництва Франції та Росії у Тешені було укладено мир, згідно з яким Австрія отримала невеликий округ на березі Дунаю, замість відмовившись від будь-яких подальших претензій і визнавши спадкове право на Пфальц і Баварію ставленика Фрідріха Карла Цвейбрюккенського.

Кондитерська війна

Таку невинну назву мав конфлікт, що стався у 1838-1839 роках між Мексикою та Францією. Почалося все зі звичайного вандалізму. Під час розгрому Паріанського ринку в Мехіко під час смути 1828 зруйнованим виявився і кондитерський магазинчик, який тримав француз Ремонтель. Причому зруйнували магазин не прості бандити, а мексиканські офіцери-мародери. Заявити про своє лихо, втім, господар наважився лише через десять років. Звертатися за компенсацією до мексиканської влади він побоявся і попросив захист свого безпосереднього сюзерена - короля Франції Луї-Філіппа. Останній відгукнувся на благання свого підданого і виставив мексиканському уряду рахунок за завдані кондитерові незручності. Нарахували 600 тисяч песо - суму нечувану і, безперечно, що перевищує реальні збитки. Крім цього, мексиканська сторона оголосила дефолт за кредитами, виданими Францією, що тільки посилило її борг щодо Парижа.

Луї-Філіп в ультимативній формі зажадав «гроші на бочку», а коли його вимога була проігнорована, розлючений король як доказ серйозності своїх намірів відправив до Мексики потужний флот під командуванням адмірала Бодена. Французькі кораблі в грудні 1838 блокували головні мексиканські порти, відбомбилися по форту Сан-Хуан де Улуа, а на довершення всього захопили в гавані міста Веракрус практично весь мексиканський флот.

Бомбардування фортеці Сан-Хуан-де-Улуа. Картина Верне Ораса, 1841

Втрата флот і несучи величезні збитки від блокади портів Мексика, проте, оголосила Франції війну. У Мехіко сподівалися підтримувати бюджет за рахунок контрабанди, що провозиться суходолом через кордон з Техасом, який на той час був незалежною республікою. Однак французи домовилися і з техасцями, і з американцями, отримавши підтримку від тих і від інших, внаслідок чого всі канали для мексиканської торгівлі перекриті.

Президент Мексики Анастасіо Бустаманте, розуміючи весь тягар свого становища, був змушений поступитися і погодитися виплатити французам усі борги. Світ був укладений, і 9 березня 1839 Луї-Філіп відкликав свої кораблі.

Війна через свиню, також відома як Війна свині та картоплі

Незважаючи на назву, причини конфлікту між США і Великобританією, що розгорнулися в 1859 навколо острова Сан-Хуан, лежать швидше в галузі географії і права, ніж в галузі тваринництва.

У зазначений час освоєння Північної Америки ще тривало, і, оскільки велося паралельно американцями і британцями, нерідко виникала плутанина і суперечки щодо того, під чию юрисдикцію потрапляє та чи інша земля. Так вийшло і з островом Сан-Хуан в акваторії Великих озер, який, не дійшовши єдиної думки щодо розмітки кордонів, оголосили своєю власністю і США та Великобританія.

На самому острові, відповідно, почали селитися і британці, і американці. Перші займалися переважно тваринництвом, а другі орали та вирощували різні культури. І все було тихо і мирно до одного нещасливого дня, 15 червня 1859 року, коли американський фермер Ліман Катлер вкотре помітив на своїй ділянці велику свиню, яка поїдала його картоплю. Як відомо, для американця приватна власність недоторканна, тому, відповідно до законів США, фермер дістав рушницю і пристрелив свиню.

Згодом, однак, з'ясувалося, що свиня належала британцю Чарльзу Гріффіну, який мав звичку випускати своїх свиней вільно гуляти. Американець хотів улагодити справу світом і запропонував компенсацію у розмірі 10 доларів за вбиту свиню. Гріффін відмовився і зажадав 100 доларів. Катлер розлютився і заявив, що в такому разі він взагалі платити нічого не буде, а свиню він застрелив у повній відповідності до закону, оскільки вона забрела на його землю і завдавала шкоди його власності. Гриффін відразу подав скаргу до суду, уповноваженого британською короною, і суддя пригрозив американцю арештом, якщо той не виплатить скотарю необхідну суму. Розуміючи, що справа погана, Катлер звернувся до американської влади за захистом.

Американці прислали на острів загін у кількості 66 солдатів, щоб ті там зміцнилися та припинили можливі провокації чи силовий тиск з боку британської влади. Британці, у свою чергу, побоюючись, що американці окупують острів, відправили до його берегів три військові кораблі. Влада США у відповідь на це відправила підкріплення на острів, щоб посилити загін, що там розташувався, і до серпня 1859 року обидві сторони мали в районі спірної території істотні сили і артилерію.

Склалася патова ситуація. Жодна зі сторін не наважувалася відкрити вогонь першою, командири на місцях отримали практично ідентичні накази - оборонятися щосили у разі нападу противника, але не починати. Кілька днів обидві сторони намагалися спровокувати одна одну - американські солдати з суші сипали добірними образами на адресу британських моряків та морських піхотинців, а ті відповідали їм тим самим із кораблів.

Коли звістка про конфлікт дійшли до Лондона і Вашингтона, офіційна влада двох країн була шокована як безглуздістю ситуації, так і тим, як далеко вона може зайти, якщо негайно не вжити будь-яких заходів. У терміновому порядку було прийнято рішення про взаємне скорочення військової присутності в районі острова, а сам Сан-Хуан було вирішено залишити під спільною окупацією британського та американського гарнізонів, які виступали б гарантами безпеки та дотримання інтересів кожної зі сторін. В результаті єдиний постріл у тому конфлікті зробив американський фермер Катлер, а єдиною жертвою стала та сама свинка. Питання про належність острова вирішили лише 1872 року, коли за посередництвом німецького кайзера Вільгельма I, який погодився виступити арбітром у суперечці, Сан-Хуан було передано США.

Війна Вороненка, також відома як Дакотська війна

Події, що увійшли в історію як Війна Вороненка в Міннесоті, є однією з найтрагічніших сторінок історії США. Причиною став конфлікт між індіанцями племені санти та американцями через кабальні умови торгівлі, що нав'язуються останніми. Це, і навіть активна експансія білих колоністів землі індіанців, викликало дедалі більше обурення корінних жителів континенту, і рано чи пізно ситуація загрожувала обернутися відкритим протистоянням.

Все почалося влітку 1862 року. Вночі 17 серпня індіанці напали на кілька поселень, щоб вигнати білих людей зі своєї землі. Почалася різанина, багато переселенців було захоплено в полон. Командував нападом вождь на ім'я Маленька Ворона, або Воронятко, загальна чисельність воїнів-санті була приблизно рівна тисячі осіб.

Вождь Маленька Ворона, 1857

Переселенці, однак, були теж не боязкого десятка - вони зібрали загони самооборони, а також сповістили окружну владу для того, щоб ті надіслали регулярні війська на допомогу. Протистояння тривало всю осінь, і в результаті технічна перевага американців зіграла свою роль - до середини грудня загони санті були розбиті, безліч індіанців потрапили в полон і були розподілені за в'язницями штату. Після недовгих судових розглядів 38 з них були повішені.

Вороненкові вдалося піти, і він, зібравши навколо себе таких же уцілілих і не втратили бойовий дух одноплемінників, продовжив збройну боротьбу, поки не був застрелений 3 липня 1863 року.

Футбольна війна

Війна між Сальвадором і Гондурасом, що спалахнула в липні 1969 року, забрала до п'яти тисяч життів з урахуванням громадянських втрат. Футбол же, який дав назву війні, був лише приводом для сварки між сусідами.

Сальвадорці та гондурасці недолюблювали один одного протягом практично всієї історії цих двох латиноамериканських держав. Політичні еліти та жителі Гондурасу заздрили більш розвиненій економіці сусідів та загалом більше високого рівняжиття в Сальвадорі. Сальвадорцям, у свою чергу, не вистачало землі для обробки та заселення, натомість її з лишком вистачало в сусідньому Гондурасі, великі та слабозаселені території якого буквально манили сальвадорських переселенців. Дійшло до того, що на території Гондурасу утворювалися цілі нелегальні сільські агломерації, сальвадорські селяни самовільно займали пустуючі землі та обробляли їх.

У підсумку до 60 років серед гондурасської громадськості зміцнилася думка, що їхня країна перебуває під загрозою сальвадорської експансії. Мало того що Гондурас мав перед Сальвадором величезну фінансову заборгованість, так ще й присутність сальвадорців у країні зростала з кожним роком, що сприймалося місцевим населенням як поступове захоплення країни. Ці настрої майстерно роздмухували гондурасський уряд і місцеві націоналісти, які звинувачували у всіх бідах країни Сальвадор. Уряд Сальвадора, своєю чергою, не міг нічого вдіяти зі стихійними переселеннями - країни був «земельний голод», який змушував не мали своїх ділянок селян шукати успіх на чужині. Конфлікт був неминучим.

Влітку 1969 року збірні Сальвадора та Гондурасу мали провести два матчі за право потрапляння на майбутній чемпіонат світу з футболу. Для обох країн виграти це протистояння було справою честі. Так, наприклад, після першого матчу, який проходив у Гондурасі, одна сальвадорська вболівальниця наклала на себе руки, заявивши, що не може перенести ганьби поразки її країни. До матчу-відповіді у себе вдома сальвадорці готувалися як до останнього бою, втім, гондурасці на нього теж вирушали як на війну. Цього разу успіх був на боці перших - на своєму полі вони розгромили суперників з рахунком 3:0, що дало поштовх заворушенням, під час яких було побито гондурасських уболівальників та гравців. У відповідь на це у Гондурасі розгорнулися масові погроми – сальвадорців били всюди, постраждали навіть дипломатичні особи.

Обидві сторони звернулися до Комісії з прав людини з вимогою розглянути випадки заворушень, а у футбольному протистоянні для виявлення переможця було вирішено влаштувати третій матч, який мав пройти у Мексиці, на нейтральній території. У запеклій боротьбі збірна Сальвадора виграла той матч із рахунком 3:2, після чого країни розірвали одна з одною дипломатичні відносини.

З початку липня 1969 року на кордоні двох держав відбувалася низка провокацій, поки 14 липня після обіду сальвадорські солдати нарешті не перейшли кордон Гондурасу. Почалась війна.

Спочатку сальвадорським військам супроводжував успіх, але незабаром їх наступ зупинився через брак палива та боєприпасів. Сальвадорці зайняли кілька ключових населених пунктіві почали зміцнювати плацдарм для подальшого просування на територію противника, підтягуючи нові війська та підвозячи амуніцію та пальне.

Наступного дня після початку війни Організація американських держав (ОАД) провела екстрену сесію з метою вироблення єдиного плану щодо врегулювання конфлікту. Сторонам настійно пропонувалося припинити вогонь, а Сальвадору – розпочати виведення своїх військ із території сусідньої країни. У Сан-Сальвадорі ці вимоги були проігноровані, більше того, як тільки на фронт були підтягнуті необхідні ресурси, сальвадорська армія відновила наступ, захопивши ще низку населених пунктів. Водночас, друковані органи Сальвадора почали публікувати документи та історичні довідки, в яких обґрунтовувалися історичне право сальвадорців на захоплені території Гондурасу.

У відповідь на це ОАД пригрозила Сальвадору економічними санкціями, і в результаті президент Ернандес поступився. Він погодився припинити вогонь та вивести війська за умови, що під патронажем ОДА буде створено спеціальне представництво на території Гондурасу, яке здійснюватиме нагляд за дотриманням прав сальвадорських поселенців.

Незважаючи на певні тактичні успіхи Сальвадора, реальних переможців у війні не було. Колосальні витрати з обох боків підірвали економіку країн. Десятки тисяч сальвадорських селян були змушені бігти на батьківщину, що викликало в країні хвилю безробіття та спровокувало економічна криза, що плавно переріс у політичний, який у результаті вилився в затяжну громадянську війну.

Тріскова війна

Насправді так званих «тріскових воєн» було три, і щоразу каменем спотикання у цій серії конфліктів між Великобританією та Ісландією виступало розширення ісландцями меж виключної економічної зони. Але, як правило, коли говорять про Тріскову війну, мають на увазі третій конфлікт, що мав місце в 1975-1976 роках, який не обійшовся без кровопролиття.

Конфлікт між Великобританією та Ісландією почався у 50-ті роки і був пов'язаний з тим, що влада Країни гейзерів вирішила поступово розширювати власні територіальні води з метою збільшення доходів від рибальства. Це викликало рішучий протест із боку британців, чиї рибальські судна активно промишляли біля берегів острова, приносячи до скарбниці Сполученого королівства істотний прибуток. Двічі сторони приходили до компромісу, внаслідок якого Ісландії вдавалося розширювати свою акваторію. Однак у 1975 році влада острова прийняла рішення розширити цю зону з 50 морських миль до 200, що й було зроблено в односторонньому порядку, а ісландська берегова охорона почала патрулювання даних секторів, видворяючи звідти чужі рибальські судна.